Чаклунка Зима (казка із серії «Чарівниці»)

…Остання піщинка впала вниз. Величезний пісочний годинник сам собою перекинувся і завмер.

Тонким струмком посипався пісок. Розпатлана стара чаклунка Осінь заплакала дрібним дощем, змахнула рукавом, піднявши порив пронизливого вітру і відійшла в бік від котла, в якому жовто-багряним вогнем, що підігрівається, кипіло щось сіре, тужливе…

Якийсь час вона постояла, спостерігаючи як котлу підійшла ще стара відьма, як вогонь під котлом став блакитним, а вариво вкрилося тонким льодом, за звичаєм ударила палицею в підлогу і пробурчала:
– Щасливо правити тобі, сестрице!
– Дякую, сестрице! – Зима теж ударила палицею – і повітря в печері заіскрилося, а стіни вкрилися інеєм.

Осінь мовчки повернулась і вийшла з печери. Прямуючи до свого будинку, вона бачила, як вчорашній дощ раптом перетворився на сніг, як Вітер підхопив сніжинки, закрутив ними та розкидав по околицях.

… А біля казана в печері тим часом Зима шепотіла:

«Завірюха надвечір металася,
вила під луною,
А на ранок розпласталася
білою пеленою»…

Сніжинки замиготіли швидше, снігопад став густішим, а Вітер все не вгавав. Він зривав з важких Хмар все нові й нові сніжинки та кружляв їх у шаленому хороводі.

Сад, що оточує будиночок Осені, залишився недоторканим, сніг не залітав сюди. Пройшовши по поміітній листопадом доріжці, Осінь зайшла в будинок, де вона мала проспати до кінця Літа.

«Сонце тихо піднялося,
Завмерло все раптово,
І долина засяяла
Веселкою навколо»

Продовжувала шепотіти Зима над котлом. І справді, Вітер затих. Снігопад припинився. Над світом зійшло холодне, зимове сонечко. Воно не гріло, але сніг і справді заіскрився, переливаючись різнобарвними вогниками.

«За наказом чародія,
Як у чарівному сні,
Ліс неначебто сховався
У блакитному вогні.»

Далекий ліс, що чорнів ще вчора, похмурий і непрохідний, тим часом покрився інеєм, став прозорим, легким, як ситець, і розчинився в безмежній білизні.

«Наче синє скло
Річки скуті сяють.
Сніжним дзвінким сріблом
Зима їх обсипає!»

Зимі приємно було включити в заклинання своє ім’я і, вимовивши його, вона раптом клацнула пальцями.

Повітря наповнилося морозними порошинками, які повільно стали опускатися на тонке скло першого льоду, що закрив воду річок та озер.
– Ну, початок є, – посміхнулася стара Зима, – буде й кінець… Але не скоро…
І вона підкинула у вогонь під казаном кілька нових льодяників.

Автор: Давид Чорний

Переклад українською: Лариси Олійник