Сніг… Біла стіна з кружляючого у вихорі снігу опустилася на маленьке містечко. Замело сквери, парки, вулиці та проспекти.

Під стінами та парканчиками виросли кучугури. Замело дороги, а чорне бездонне небо наче прорвало.

На ранок жителі містечка намагалися відкопатися, але не сильно досягли успіху в цьому. Снігопад не припинявся. Не вщухав і вітер, і все більше та вище ставали замети. Інші доходили вже до дахів низеньких будиночків. Рух давно зупинився.

Рідкісні перехожі, яким вдалося викопатися зі снігового полону, пускалися було по своїх справах, але, переконавшись у марності цих спроб, поверталися додому, але вхід в домівку знову доводилося відкопувати … Городок завмер, з жахом чекаючи продовження снігопаду…

дівчинка з книгоюУ маленькій, затишній кімнатці, прямо на ліжку, сиділа юна дівчинка з великою, товстою книгою в руках і читала …

Ким і коли була написана ця книга — вона не знала. Та й знайшла вона її випадково, в скрині у бабусі, на самому дні, разом з якимись незрозумілими предметами: великою скляною кулею, дерев’яною коробочкою, в якій лежали товсті, свічки з приємним ароматом, і великим, темного металу ножем, схожим на стилет, з круглим кістяним держаком і тонким довгим клинком.
Цих речей дівчинка не чіпала, а ось книгу взяла, розкрила, де довелося, почала читати та … зачиталася.

У книзі розповідалося про те, як збираються хмари, як проливається з них вода, як стає дощем, або, якщо взимку, то снігом, як викликати вітер і яким він повинен бути — холодним або теплим, сильним або слабким … Дівчинка читала вже добре, але букви в цій книзі були дивовижними, прикрашеними невідомими квітами, а заголовні — казковими тваринами — драконами, єдинорогами, мінотаврами та грифонами. Їх цікаво було розглядати …

За містом, в невеликому кам’яному будиночку з круглою башточкою жив старий чарівник. Був він настільки старим, що давно вже не виходив з дому, а сидів у великій кімнаті біля вогнища і щось писав. Час від часу він умочав в просту порцелянову чорнильницю довге гусяче перо. Іноді він відкладав свою справу, піднімався в башточку і дивився на зірки. А спустившись, знову починав щось писати. При ньому жив учень. Молодий високий хлопчина зі світлою копицею волосся і дивними очима.

– Доброго ранку, вчитель, — звернувся він до чарівника, увійшовши в кімнату.
– Здрастуй, падаван, — буркнув старий, не підводячи очей від сувою.
– Щось діється у світі вчитель …

Чарівник відклав рукопис.
– Що трапилося?
– Сніг… Сніг не припиняється вже три дні. Завірюха замітає містечко. Багатьох будинків вже й не видно з-під заметів.
– Та невже … – Чарівник піднявся і пішов до вежі.

Пробув він там недовго.
– Так, — сказав він, повернувшись, — хтось чаклує в місті. Але чаклує невміло …
– Що ж робити, учитель?
– Шукати! Треба знайти того, хто закликав цей снігопад.
– Де ж його шукати?
– У місті, звичайно! Де ж ще?
– І ви знайдете, учитель?
– Я? – чарівник розсміявся — Я і не буду шукати. Ти знайдеш і все виправиш.
– Але …
– Без «але». Збирайся і йди в місто. Ти будеш ходити по вулицях і шукати …
– Але як же я знайду? Місто не таке вже й мале …
– Ось і розкажеш мені, як у тебе це вийшло, — посміхнувшись, сказав чарівник.

Місто зустріло молодого падавана непролазними заметами та скажений вітром. Вже в міських воротах він вдарив в обличчя учня колючим снігом і ледь не кинув його на землю. Юнак, однак, встояв на ногах і, зігнувшись, пішов проти вітру. Він минув ворота і став ходити по вулицях, подекуди перелазячи через замети. Молодий чоловік не знав, як треба шукати, а тому просто просувався по вулицях і прислухався до своїх відчуттів. Однак крім страху не відчував нічого. Страх виходив звідусіль. І з занесених будинків, з них житлових приміщень, горищ і підвалів. І з садів і парків. І навіть з-під землі.

Все і всі в місті було налякане. Короткий, зимовий день вже закінчувався, вечоріло. Швидко темніло, коли раптом падаван відчув якесь незрозуміле почуття. Інтерес до чогось незрозумілого, бажання пізнати щось і ще тривогу, яка зростала з кожною хвилиною. Покрутившись на місці, юнак визначив, що почуття це виходить з повністю занесеного снігом будиночка. І він почав розкопувати прохід. Ні сніжної, ні навіть простої лопати у нього, звичайно, не було, так що працювати довелося руками. Рукавиці швидко промокли, пальці замерзли та оніміли, але молода людина, не звертаючи на те уваги, копала і копала … Ось уже й двері.

Звільнивши її від снігу, юнак відкрив її та ступив усередину …

ПРОПОНУЄМО РОЗГАДАТИ: Загадки про зиму для дітей у віршах

Дівчинка так і сиділа на ліжку і продовжувала читати книгу, але малюнки вже не подобалися їй. Стали вони якимись непривабливими, страшними. Та й зміст якось не змінювалося — все про сніг і про вітер. Але відірватися вона чомусь не могла. Їй все ще було цікаво, вона хотіла дізнатися, чим все скінчиться, але і якась тривога народжувалася в грудях у неї, щось говорило їй, що добром це не скінчиться …
Двері в кімнату розчинилися — і увійшов учень чарівника. Насамперед, нічого не кажучи, він підійшов і закрив книгу.
– Ти що наробила? – запитав він її.- Навіщо тобі знадобилося поховати місто під снігом?
– Я? … Мені? … – дівчинка дивилася на нього величезними від подиву очима — Я нічого не робила! Я просто читала … І взагалі, хто ти такий?
– Неважливо — буркнув у відповідь падаван, починаючи міркувати, що саме сталося. – Книгу ти де взяла?
– У скрині. У бабусиній скрині …
– А сама бабуся де?
– Немає її. Уже давно… А скриня завжди стояла у маминій кімнаті …
– А мама де?
– І її немає … – на очах у дівчинки з’явилися сльози.
– Збирайся. Одягайся тепліше.
– Навіщо?
– Підеш зі мною.
– Куди?
– Побачиш. Та не бійся. Гірше вже не буде.

Старий чарівник встав назустріч гості. Уважно придивився до неї, легко вклонився і промовив:
– Здрастуй, Велика! Чекав тебе. Але не так скоро.

Дівчинка озирнулася, шукаючи, до кого це звертається старий, але навколо неї крім високого хлопця нікого не було.
– Це ви до мене?
– До тебе, Велика. До кого ж ще? – чарівник посміхнувся. – Значить, встигла таки … Передала тобі свою силу … Що ж, це непогано. Я розумію, ти не навмисне … Але що зроблено, треба виправляти. Сідай. Відкривай книгу.

Вітер зривав хмари снігу і гнав їх геть з міста. Змітав його з дахів і підвіконь, вигрібав з-під стін і вимітав з тротуарів. Так тривало всю ніч.
А на ранок над все ще переляканим містечком засяяло сонце …

*) Падаван — учень майстра, чарівника, якій успішно закінчив початкове навчання. (Примітка автора)

Автор: Давид Чорний
Переклад: Лариса Олійник

TEXT.RU - 100.00%