Продовжуемо читати казку Чарівний колодязь (із серії Казки книжкової шафи), з якої дізнаємось про зустріч Сергія з феїю.
Попередня частина казки Чарівний колодязь.
Перейшовши по мосту і набравши з джерела свіжої води, Сергій рушив узбіччям дороги, яке було набагато більш пристосоване для ходьби, ніж бруківка, і вже надвечір побачив вдалині високу вежу, вершина якої губилася десь у хмарах. Хлопчик пришвидшив крок, але, пройшовши якийсь час, зрозумів, що до ночі до вежі не дістатися, а тому почав шукати місце для ночівлі.
Місцевість, треба сказати, тішила око. Широка долина, поросла невеликими перелісками, розкинулася наскільки вистачало погляду. Місцями виднілися невисокі пагорби, порослі густим чагарником, з вершин яких, весело брязкаючи, збігали тонкі струмки, що прагнули з’єднатися з річкою.
Сповільнивши свій біг, на рівнині вони виблискували під яскравим небом величезним казковим павутинням. Побачивши велике дерево прямо біля струмка, Сергій звернув до нього, вирішив провести ніч під ним чи на ньому. Він назбирав сухих гілок, роздув свою скіпку й розвів багаття.
Веселі язики полум’я осяяли темряву ночі, що швидко спустилася, і залучили дрібних мушок, що роєм закружляли в колі світла.
Перекусивши рибкою, що залишилася, хлопчик, все ще побоюючись, заліз на товсту гілку і зовсім зібрався вже заснути, як раптом на тлі зоряного неба побачив… фею…
Так, саме так він її собі й уявляв – крихітна, не більше п’яти дюймів, з довгим волоссям і великими, як у метелика крилами, вона стояла на гілці, прямо на рівні його очей. Затамувавши подих, Сергій боявся її злякати. Він обережно присунувся ближче, коли фея раптом заговорила несподівано низьким, оксамитовим голосом.
– Добрий вечір.
– Доброго вечора, – відповів хлопчик, раптом запнувшись.
Фея посміхнулася:
– Завтра ти дістанешся до вежі. Біля неї стоїть великий чорний камінь із ущелиною, там залишиш меч. Входити до Великого Астролога зі зброєю не дозволяється.
– Добре… А звідки ви знаєте, що я йду до Великого Астролога?
– Та знаю… – Фея знову посміхнулася. – Вхід у вежу прихований, але я думаю, ти його знайдеш. А сама вежа не має сходів, але я вірю, що ти піднімешся на її вершину.
– Як, без сходинок?
– Ну і що? Подумаєш… Я ось не користуюсь ніякими сходами, і нічого…
– Так у тебе є крила!
Фея голосно засміялася.
– Крила? Ти думаєш, ми літаємо на крилах?
– А хіба ні?
– Подивися на мої плічка. Ти там бачиш хоч якісь м’язи?
– Ні… Вони ніжні та тендітні…
– То чим же мені махати цими крилами?
– Але… Як же тоді?
Фея нічого не відповіла, але легко відштовхнулася від гілки і, трохи помітно змахнувши крильцями, пролетіла велике коло і знову опустилася на гілку.
– Ось якось так, – сказала вона. – Головне, не сильно замислюватися над цим…
– Незрозуміло… – пробурчав Сергій.
– Ну і не треба. Не все піддається розумінню. Ось ти тут, це теж незрозуміло, але ж я нічого не кажу. Ти є – і все…
– Ага, – відповів хлопчик, не знайшовши більше, що сказати.
– То ти зрозумів, що я сказала тобі про вежу? От і славно!
З цими словами фея піднялася в повітря і полетіла.
Сон якось зморив Сергія, і прокинувся він, коли небо було вже досить світлим.
