Вечір був цілком звичайним. Домовик заварив чай, аромат якого виманив з-за каміну Цвіркуна – рідкісного гостя. Тобто, він був присутній завжди, і чули його часто, а ось бачити траплялося дуже рідко. Привітатися, користуючись нагодою, спустився й Павучок.
Розклавши на плетеному підносі пампушки і ватрушки, Домовик запалив свічки, погасив електричне світло, яке недолюблював, сів за стіл та наливши чаю в блюдечко, став дути на нього, щоб остудити.
Від книжкової шафи доносився приглушений шепіт. Як не дивно, книги не сварилися сьогодні, а про лише тихенько перемовлялися.
Домовик не дослухався. Та й навіщо? Якщо одна з них захоче щось розповісти, він неодмінно почує.

І, правда, незабаром товстий Альманах став розповідати про якийсь сингулярності, про Великий вибух, з якого власне все і почалося.
– У мене своя думка, шановний, – зауважив томик дитячої Біблії, – але все одно продовжуйте, Вас цікаво слухати.
– Так, власне, я вже розповів, що хотів. Як відомо, після Великого вибуху почалося розширення Всесвіту, яке триватиме до повної ентропії …
Домовик спочатку хотів розпитати про незрозумілі слова, але передумав, махнув рукою і поніс на кухню порожню чашку і тацю з булочками, а коли повернувся, в шафі щось розповідала вже інша книжка.

***
… Колодязь перед будинком був дуже глибоким. Таким глибоким, що води в ньому видно не було і, заглянувши в нього, можна було побачити тільки світлу точку. Воріт його приводився в рух великим колесом, всередині якого ходив кінь, піднімаючи величезне, окуте, дерев’яне відро місткістю не менше ста літрів. Підняте відро важелями перекидалося на жолоб, по якому вода стікала в невеликий кам’яний, порослий мохом басейн. Колись біля колодязя було людно. Пан, перед чиїм будинком знаходився колодязь, був людиною доброю.

Його кріпаки, які проживали в невеликому селі, що розкинулося вздовж річки, були ні багатими й ні бідними. Справна платили сміхотворний оброк, якого цілком вистачало пану, а решту часу витрачали на себе. Вдень робили, а вечорами відпочивали де кому подобалося. Власне, мужички більше збиралися біля невеликої корчми випити сивухи та поговорити, а ось жінки та діти облюбували собі галявину перед колодязем. Вони сідали на товстелезні дубові колоди, що лежали тут з незапам’ятних часів, та заводили нескінченні розповіді, почуті ще від бабусь.

Час змінив місцевість. Давно не стало пана, та й самого села. Вросли в землю та зрівнялися з нею глинобитні хатини, згнили їх солом’яні дахи, заросли терном і бузиною, обросли глухою кропивою … Та й від панського будинку залишилися тільки стіни. Лише колодязя час не тронувся, хоч й доріжок, що ведуть до нього, було вже не знайти.

***
Одурівши від літньої спеки в спальному районі міста, де кожна стіна була розпечена та навіть тінь рідкісних дерев не рятувала від спеки, Сергій твердо вирішив: в ці вихідні він ні в якому разі не залишиться вдома, а неодмінно поїде з батьком на риболовлю. Він міг їздити і раніше, тато завжди кликав його з собою, але з початком канікул у дворі збиралися хлопці і розлучатися з ними йому не хотілося.

Однак компанія рідшала. Хтось їхав з батьками у відпустку, хтось до бабусі в село, а хтось в табір. І Сергій власне залишився без ровесників. Старші хлопці його до себе не підпускали, а з малечею йому й самому возитися не хотілося. Так що вихідних, а з ними й риболовлю він чекав з нетерпінням. Давно були відремонтовані вудки, зібрані запасні гачки, поплавці й грузила. Новенький рюкзак був забитий всім необхідним. Залишалося тільки укласти в нього наживку для риби та їжу, але це вже перед самим від’їздом.

І ось цей день настав! Батьку навіть не довелося довго будити Сергія. Він схопився відразу і, захопивши все приготоване, через хвилину вже був на задньому сидінні автомобіля. Папа заїхав ще за дядьком Славком – беззмінним напарником на рибалках. І ось вже задушливе навіть вранці місто залишилося позаду, а неширока, місцями побита дорога вела за собою до річки. Їхали досить довго. Спочатку по асфальту, а потім по битій м’якою ґрунтовці.
Потім згорнули і з неї, та пустилися по ледь помітній вузькій доріжці – майже стежці. І ось, нарешті, перед очами заблищала річка, що дугою огинала пагорб зі старим будинком на вершині.

Місце не вибирали. Воно було постійне, давно облюбоване батьком. Вийняли з багажника все необхідне, і пішли до річки. Течія була слабка, ледве помітна. Річка, здавалося, стояла, іскрилася під променями ранкового сонця. Тиша … Роса ще місцями поблискувала на траві. Самотня чапля по коліно у воді на одній нозі зачаїлася в очеретах. Краса.
Ранкове клювання виправдало очікування – ловилися карасі. Папа і дядько Славик зловили вже досить багато. І в садку у Сергія теж плавало з десяток досить великих риб. Але до обіду піднявся вітер. Спочатку легкий, потім сильніше. Дрібні брижі змінилися великими хвилями. Клювання як відрізало.

«Ну, що, – сказав тато, – облаштовуємося. Продовжимо на вечірній зорі.»
Дядя Слава ставив намет, а Сергій з татом, розстеливши покривало, виставляли на нього харчі, які їм зібрала мама.
Пообідавши, Сергій вирішив оглянути місцевість. Спочатку він прогулявся вздовж річки, а потім попрямував до закинутого будинку, що самотньо стояв на пагорбі. Вузенька, поросла подорожником стежка, круто піднімаючись в гору, вивела його на галявину, на якій знаходився старий, викладений камінням колодязь.
Сергій підійшов ближче. Величезне колесо на вороті потріскалося від часу, розсохлося. Провернути його не було ніякої можливості. Від воріт, прямо на згнилий жолоб опускався обірваний шматок іржавого ланцюга. Відра не було взагалі.

«А цікаво, – подумав Сергій, – є там вода чи ні?»
Він заглянув в колодязь. Порослі мохом тесані камені йшли в глибину. Сергій став навшпиньки, але крім круглої стіни нічого не побачив. Тоді він ліг животом на край колодязя та нахилився, заглядаючи вниз. Десь в глибині замерехтіла світла пляма. Сергій, щоб роздивитися краще, трохи зрушив по широкій стіні, і … не втримався.
Він навіть не встиг злякатися, та й взагалі зрозуміти, що сталося, коли повз нього замиготіли кам’яні стіни колодязя. Світла пляма швидко наближалася. Почувся сплеск. Крижана вода обпекла, скувала, перед очима попливли кола … Інстинктивно Сергій став швидко рухати руками та ногами і, через деякий час, задихаючись, виринув поруч із вузькою кам’янистою смужкою. Відчайдушно вхопившись за слизьке каміння, ламаючи нігті, вибрався з води.

Відпльовуючись, хлопчик притулився до холодної стіни і ледве перевів подих. У колодязі було темно. Сергій підняв голову і побачив над собою зоряне небо. Трясучись і гикаючи від холоду, він піднявся, і, обійшовши вздовж стіни по кам’яній смужці, виявив арку, а в ній – дубові двері. Не роздумуючи ні хвилини хлопчик, що є сили, штовхнув її. Та подалася, рипнула і відкрилася.

Сергій ступив у коридор за дверима. Напівтемрява колодязя змінилася повною темрявою, але на хлопчика потягнуло теплим повітрям. Зробивши кілька кроків у темряву, Сергій озирнувся. Напівтемрява колодязя раптом розтанула, разом зі стуком зачиненої двері. Хлопчик кинувся назад, схопився за бронзову ручку двері, потягнув на себе … На жаль … З таким же успіхом він міг потягнути і весь пагорб, на якому стояв будинок. Страх народився десь під ложечкою, гарячої, задушливої хвилею пробіг по тілу. Голова закрутилася. Повітря стало не вистачати.
Зібравши в кулак останки самовладання, Сергій насамперед присоромив себе, витер непрохані сльози, і сів біля дверей під стіною. Найнеприємніше була темрява, але тут нічого не можна було вдіяти. Звичайно, збираючись на риболовлю, він взяв з собою ліхтарик, але той, як і сірники, залишився у тата в машині, а йти коридором в повній темряві хлопчик не наважився.

«Мене будуть шукати, – подумав він, – і неодмінно знайдуть. Спустяться у колодязь, відкриють двері і все буде добре. Треба тільки почекати.»
Так заспокоївши себе, Сергій зручніше влаштувався біля стіни і, закривши очі, став думати про всякі приємні та цікаві речі.

Хлопчик, вже безтурботно спав і не побачив, як раптом спалахнули смолоскипи, вставлені в утримувачі на стіні, і висвітлили коридор червонуватим мерехтливим світлом.
З глибини коридору долинули кроки і якесь поскрипування. Звуки наближалися, і через деякий час з’явився дивний візок, якій штовхав низенький, дуже щільний бородань. На візку була встановлена велика ємність, схожа на амфору, а поруч з нею погойдувався при русі черпак на дерев’яній ручці. Поскрипувало, вочевидь, колесо, але так тихо, що ні розбудило сплячого. Не звертаючи ніякої уваги на хлопчика, бородань підкотив візок до дверей, яка відкрилася сама собою, виїхав на кам’яний бережок і став черпати воду з колодязя, наповнюючи ємність. Закінчивши, він опустився на коліно, зачерпнув воду долонею, напився і пустився в зворотний шлях.

ДАЛІ БУДЕ

TEXT.RU - 100.00%