Закінчення казки Чарівний колодязь, з якого ви дізнаєтеся, чим закінчилася пригода Сергія.
Попередню частину читайте тут.
* * *
Башта була зовсім круглою, викладеною з тесаного каменю, знизу порослого мохом. Ні вікон, ні дверей видно не було, як і будь яких прикрас. Великий чорний камінь і справді був поруч, до нього й підійшов Сергій. Вийняв з-за поясу меч і поклав біля ущелини.
Була вона дивної форми, як тонкий проріз, але на неї хлопчик уваги не звернув, а почав обминати вежу. Це не зайняло багато часу, тому що вона була зовсім не широкою, але й нічого схожого на вхід, Сергій так і не виявив.
Камені були рівно укладені в кладці, перекривали одне одного і ніяких щілин чи зазорів не було видно.
Хлопчик замислився. Щось має бути… Щось дуже просте… Але що? Згадався розмова з феєю.
– Як там вона сказала? “Зі зброєю не дозволяється?”… Але я залишив меч на камені… Меч… Але…
І раптом до нього дійшло. Він швидко підійшов до каменю і вийняв із сумки диск сірого металу. Так, ущелина була саме такого розміру! Сергій опустив диск у отвір, як кидають жетон у метро чи монету у старий автомат газованої води.
Він легко провалився і зник у камені. Якогось моменту нічого не відбувалося, але раптом камінь повільно поповз униз і сховався під землею, відкриваючи вузький прохід, що веде до вежі. У нього й пірнув хлопчик. Хід був коротким і закінчувався зовсім круглим та нескінченно високим приміщенням. Сергій зрозумів, що знаходиться у вежі.
Тепер треба було дістатися її вершини. Але як? Стіни прямовисні, рівні, без будь-яких зачіпок, а висота… Нескінченна! Десь там, у далекій висоті, щось мерехтіло, як вода…
– О Боже! Та це ж колодязь! – закричав Сергій, не почувши свого голосу.
Відлуння зім’яло слова, перетворивши їх на суцільний гул, якій викликав невидимий рух повітря, що перейшов у ураганний порив. Цей порив підхопив хлопчика і поніс угору, до води… Карниз був нешироким. Він був у самому кінці вежі, а над ним висіло… озерце. Вода була світлою і вкритою дрібними брижами, від яких розходилися відблиски по стінах вежі.
Вихор виніс Сергія до карниза і, обережно опустивши на нього, заспокоївся, наче його й не було. Великі, дубові, ковані двері легко піддалися, пропустивши хлопчика в простору, світлу кімнату, заставлену широкими дерев’яними полицями, на яких нагромаджувалися якісь невідомі прилади, призначення яких було незрозуміле. У кутку кімнати за великим столом сидів невисокий дід.
Борода його доходила мало не до колін, а волосся, зав’язане ззаду, спадало до землі. Старий щось писав, час від часу опускаючі у велику черепашку, що служила, мабуть, чорнильницею, просте гусяче перо. На хлопчика він не звернув жодної уваги, мабуть, взагалі не помітів його.
– Здрастуйте, – тихо промовив Сергій, що, втім, жодної дії не мало.
Хлопчик ступив крок уперед і повторив голосніше:
– Вітаю!
Результат той самий… Старий не відірвався від шматка пергаменту. Сергій підійшов ще ближче і майже прокричав:
– Вітаю!
– Не треба кричати юнак, я вас чудово чую, – обізвався старий, так і не відірвавши погляду від листа. – Доброго дня.
Сергій стояв посеред кімнати в нерішучості. Він гадки не мав, що робити далі. Так минуло якийсь час.
– Ну що ж… Я чекав на тебе ще вчора, – заговорив старий, промокнувши написане і згорнувши пергамент у свиток. – Сідай, розкажи мені про свої враження.
Стілець, вузький, з високою спинкою, виник з нічого прямо за спиною хлопчика, а старий, запрошуючи, вказав на нього рукою.
– Я впав у колодязь…
– Знаю…
– І влучив у печеру…
– Та я знаю це… Ти розкажи мені, як ти знаходиш наш світ?
– Гарно… Але…
– Що?
– Страшно… Хижаки…
Старий усміхнувся.
– А навіщо ти привів їх із собою?
– Я??? – у хлопчика здивовано витяглося обличчя.
– Ти… Ти сам спочатку подумав про зброю, ще в печері, і коли тобі її дали, ти вигадав хижаків, від яких можна було б ним захищатися.
Сергій мовчав, перетравлюючи почуте.
– Тобто все, про що я думаю, тут справджується?
– Майже все…
– А фея?
– А що фея? Ти сам її вигадав, ось вона і з’явилася.
– А дівчина?
Старий знову посміхнувся.
– Ти здивував мене, придумавши дівчину. Начебто не за віком тобі ще…
Сергій мовчав, опустивши очі.
– Ну, чого ти зніяковів? – Старий підвівся і пройшовся по кімнаті. – Чого ж ти хочеш?
– Назад, у мій світ… – тихо відповів Сергій, – але …
Тут він замовк.
– Але? – запитально повторив старий.
– Я хотів би повернутися сюди…
– Навіщо?
– Я не знаю… Але відчуваю, що це мені дуже треба…
– Все може бути… – старий знову сів за стіл і опустив голову на руки. – Всі можливо… Про це я не подумав… Гаразд, ходімо!
Він швидко підвівся і ступив до дверей. Сергій пішов за ним. Вони вийшли на карниз.
– Дивись! – старий змахнув рукою – і вода в озерці завмерла гладдю і просвітліла наскрізь.
Десь там, у глибині замиготіли, змінюючи одне одного, міста й селища, моря, якими пливли кораблі, і пустелі з караванами, що блукали ними. Оранці, спрямовуючи плуги, підганяли якихось тварин, пекарі місили тісто і ставили на деко буханці, ковалі, вийнявши з горна розпечені прути, виковували якісь вироби. Все було логічно та правильно, кожен займався своєю справою.
І раптом щось змінилося. Якийсь туман промайнув у світі. На майдані виходили люди. Вони щось говорили, чогось вимагали. Проти них з’явилися інші люди, у формі та зі зброєю. Пролилася кров. Бачення замиготіли все швидше. І були там нескінченні війни.
У містах та в селах, на рівнинах та в горах, на морі та в пустелі. Все новіша і досконаліша зброя з’являлася в руках людей. Дедалі більше вбитих залишалося на полях битв. Світ став тусклим, видіння почорніло і зникло… Озерце знову вкрилося дрібними брижами.
Сергій все ще не міг відірватися від побаченого, а Великий Астролог заговорив:
– Так уже було. І тому я вигадав цей світ, без воєн і смут, тихий і спокійний. Першим потрапила сюди людина, яка з якоїсь причини пішла зі свого світу. Я залишив його, втім, обгородивши його поле діяльності печерою. До нього приєдналися інші. Але печера упокорила їх, погасила їхній войовничий запал, змусила займатися простою, але необхідною для життя роботою. І вони чудово живуть там.
Але поки пам’ятають свій світ, поки потребують зброї, їм немає місця поза печерою. Так само і з тобою. Ти пам’ятаєш свій світ і, навіть не бажаючи того, принесеш його сюди…
Навіщо? Я не для того вигадував свій. Тож хай усе залишається, як є… Ти повернешся до себе, але пам’ять про наш світ залишиться… А там подивимося… може, ти справді повернешся до нас.
Але не загадуватимемо…
З цими словами старий несильно штовхнув Сергія. Той не втримався і полетів униз. Замелькали камені стін, пролунав сплеск – і хлопчик знепритомнів.
***
Сонце хилилося до заходу. Тінь від старого будинку торкнулася колодязя, біля якого лежав хлопчик.
– Сергій! Сергій! Та де ж ти? – почувся голос з долини, якою протікала річка.
– Ось пустун, видно, лазить по руїнах, — озвався інший голос.
– Та хай… Аби до колодязя не підходив.
Двоє чоловіків вийшли на площу перед старим будинком.
– Та ось він! Спить… Вимотався, видно, та й повітря тут дуже гарне…
Хлопчик розплющив очі і посміхнувся.
