Чергова розповідь із серії “Історія людства” із якої ви дізнаєтесь, що відбувалося з людьми після того, як на Землі сталося похолодання, хто таки мисливці на мамонтів та що це за скарби давніх печер.
Сто тисяч років тому на долю людського роду випало тяжке випробування: на Землі різко похолоднішало. Ніби немилосердні завойовники, з півночі насувалися велетенські льодовики. Товща криги, скажімо, там, де нині розташована наша столиця місто Київ, сягала трьох кілометрів.
Багато тварин і рослин не витримали цього випробування. Загинули теплолюбні ліси, а разом з ними вимерли або зникли їхні мешканці. Не стало більше прадавнього гігантського слона, пішли далеко на південь носороги й бегемоти, загинув давній ворог людини шаблезубий тигр.
А люди вижили! Тільки їм удалося швидко, а значить, і вчасно пристосуватися до нових умов життя. Шаблезубий тигр не міг терміново відростити собі кошлате хутро, а людина могла: для цього їй варто було вполювати, наприклад, волохатого мамонта і зняти з нього шкуру.
А з кісток мамонта можна було побудувати житло, розкласти там багаття і зігрітися.
Тогочасних людей назвали «неандертальцями». Уперше їхні останки знайшли в середині 19 століття у Німеччині в долині Неандерталь, поблизу міста Дюссельдорфа. Власник каменоломні, де розкопали череп і кістки цієї стародавньої людини, спочатку вважав їх останками стародавнього ведмедя. Шкільний вчитель наполягав, що це якесь доісторичне казкове страховисько. А місцевий лікар стверджував, що ці кістки належать руському велетню-козаку. Але навіть коли встановили, що це останки стародавньої людини, ще довго ніхто не хотів визнавати неандертальця нашим предком.
На погляд сучасних людей, неандерталець був зовсім непривабливою істотою. Він мав скошене підборіддя й занадто широкий ніс; над невеликими очицями звисали широченні густі брови; нижня частина обличчя різко видавалася вперед. Передні зуби. якими неандертальці пережовували звірячі шкури, були просто велетенськими. Широкі ступні, короткі ноги, велика, схожа на бочку грудна клітка цих силачів. що важили кілограмів під сто, ось якою була зовнішність цього нашого предка.
Авжеж, не красень! Але варто пам’ятати, що весь час свого існування (а це 70 тисяч років!) неандертальці протистояли натиску морозів. Їхня зовнішність була наслідком того виснажливого бродячого життя, яке вони вели. Щоденно з важкою ношею, нерідко по суцільній кризі, їм доводилося долати понад 30 кілометрів.
Ці люди багато працювали й чимало зробили. А найголовніше: неандертальці здобули знаряддя, корисніше будь-якої кістяної голки, зброю, небезпечнішу будь-якого кам’яного наконечника, – мову.
ПРОПОНУЄМО ПОЧИТАТИ: Вимерлі тварини. Причини вимирання деяких видів тварин
Скарби давніх печер
Ця важлива подія здобуття мови сталася приблизно 50 тисяч років тому. Мова це головна відмінність людини від тварини. Всі свої вміння тварини отримують у спадок від батьків. Каченя, приміром. щойно вилупившись із яйця, починає ловити мух і черв’ячків та все своє життя тільки це й робить.
Безсумнівно, і тварини багато чому вчать своїх дитинчат, але їм достатньо кілька разів подати малюкам приклад, і ті починають наслідувати своїх батьків.
Інша справа людина. Уяви собі, що потрібно було б заново придумати та створити всі речі, що тебе оточують. Це завдання не під силу. навіть найпрацьовитішій і найталановитішій людині! На щастя, у нас є можливість навчатись і поступово, протягом кількох поколінь, накопичувати знання й корисний досвід. 1 кожне покоління додає щось від себе до спільної скарбниці людського досвіду.
Скажімо, для виготовлення простої кістяної голки людині кам’яної доби треба було мати різні знаряддя праці та багато що вміти. (Кам’яна доба це час в історії людства, коли знаряддя праці робили з каменю.)
Голку виготовляли так. Спершу із кістки дрібної тварини гострим кам’яним різцем ретельно вирізали тоненьку паличку. Потім кам’яною пластинкою із зазублинами паличку загострювали. Після цього кам’яним вістрям просвердлювали вушко. І нарешті, шліфували голку на кам’яній плиті.
Людей, котрі з перебігом еволюції витіснили неандертальців, називають «кроманьйонцями», бо вперше їхні останки було знайдено у печері Кро-Маньйон у Франції.
У цих людей не лишилося нічого від мавп. Вони мали високий зріст, були стрункими, сильними, з помірно розвиненими м’язами. У сучасно му одязі вони не вирізнялися б серед теперішнього натовпу, не те що неандертальці!
Кроманьйонці вже полюбили зручності. Вони намагалися прикрасити себе і своє житло не лише корисними, але й гарними речами. Наприклад, їм дуже подобалося розмальовувати власне тіло червоно – помаранчевою фарбою – вохрою.
Вони вважали вохру священною фарбою, адже за кольором вона схожа на кров – символ життя. І хоча уявлення про красу тоді було зовсім іншим, аніж тепер, усі сучасні люди, що побували у печерах, які 40 тисяч років тому населяли кроманьйонці, в захопленні від майстерності їхніх малюнків.
