Самотня Відьмочка

З ранку в лісі було тихо-тихо… Ні птахи не співали, ні дерева не шуміли… Зовсім незвично для лісу, який найчастіше сповнений звуків, зрозумілих і незрозумілих і зовсім вже дивних. Суворі насуплені ялинки стояли насторожі, розкинувши свої лапи по самій землі. На гілках наріс мох, а сонячне світло майже не проникало до землі.

Богдан дуже боявся цього лісу, але вперто йшов, продираючись крізь колючки та голки, перелазячи через корчі і ялинові лапи. Він все ще боявся зізнатися собі, що заблукав. Здавалося, що всего-то на пару кроків відійшов від села. І тут гриб, а потім другий. Богдан і не помітив, як втратив напрямок, куди йти назад. На плечі у хлопчика була сумка з тканини, в якій лежали гриби, а ще там були сіль, сірники, фляжка з водою і ніж — за порадою діда хлопчик без цих речей в ліс не ходив ніколи.

Ось тільки зараз йому дуже хотілося, щоб все це не знадобилося, просто вийти б до села, дістатися до будинку і залягти спати.

Раптом між сивими ялиновими лапами промайнув промінь сонечка.

Хлопчик підбадьорився і почав продиратися крізь хащі, перестрибуючи та перелазячи через що лежать на землі гілки, спотикаючись, намагаючись не впасти на колючий підстилку лісу.
Ще пара рядів ялин — і перед Богданом раптом відкрилася галявина.

Сонечко тут світило щосили, здавалося, ялинки розступилися за помахом чарівної палички, відкриваючи невеликий акуратний будиночок з несподівано помаранчевим дахом і волошковими віконницями. Хатинка стояла на палях, підозріло схожих на курячі лапи.

Богдан чомусь згадав про Бабу-Ягу, яка, згідно з казками, проживала в хатинці на курячих ніжках. І, до речі, кажучи, не цуралася закусити заблукалими в лісі хлопчиками й дівчатками. Хоча Богдан більше боявся всяких зомбі та вампірів, сучасні казки — вони інші, про Бабу-Ягу хіба що в дитячому садку читають.

Обійшовши хатинку з усіх боків, хлопчик переконався, що дверей в ній немає. Ну, ось немає — і все тут. Є три вікна, ось і все. Богдан спробував дострибнути до віконця, щоб заглянути в нього або, якщо вийде, хоча б постукати в нього. Але і вікна знаходилися занадто високо — не дістанеш. Згадалося щось зовсім дивне, мабуть, теж з дитячої казки:
– Хатинка, хатинка, повернись до мене передом, до лісу задом.

Тільки Богдан це сказав, як будиночок легко крутнув рази три на місці. З хатинки долинув дзенькіт розбитого посуду, гуркіт чогось, що впало, і басовитий голос:
– Та стій ти, окаянна! Куди тебе так розкрутило?!

Перед ошелешеним хлопчиком з’явилася сторона хатинки з ґанком і дверима. Все, як годиться нормальному дому, ось тільки на порозі відкритої двері стояв не зовсім звичайний персонаж.

– Ну, чого шумимо? – похмуро запитав Богдана величезний сірий вовк, оглядаючи хлопчика суворим поглядом з-під насуплених брів.

Вовк стояв на задніх лапах, прямо як людина. Одягнений він був як дядько Митяй — місцевий колгоспний сторож: тілогрійку, ватяні штани та валянки. Богдан так сторопів, що не міг сказати ні слова.
Вовк відкашлявся і хмикнув:
– Однак, посуд бити ми вміємо. А ось привітатися — вже і голосу немає? Ну, я так розумію, що ти все ж в гості хотів? Алі так просто мені переполох влаштував?
– Я не хотів, — пробурмотів Богдан, винувато дивлячись на вовка, не уточнюючи, чого саме він не хотів, в гості або посуд бити.
– Мене Матвієм кличуть, — пробурчав вовк, — а ти давай вже заходь, коли прийшов …

Богдан тоскно оглянувся на ялинки, що оточували хатинку, потім ще раз глянув на вовка. Ночувати в лісі, де і вдень моторошно … або ось зараз зайти в гості до дивного вовка, що розмовляє … Вибір, прямо скажемо, виходив невеликий. Богдан зважив всі за та проти та зробив крок на ганок.

Вовк, похитавши головою, пропустив хлопчика в будинок і закрив за ним двері.
У хатинці було чисто і несподівано затишно. Особливо приємний був запах хліба або пирогів, що дивним чином і заспокоїло хлопчика, і нагадало йому, що їв він давненько, ще рано вранці.

При цьому присутність вовка Матвія робило те, що відбувається дещо дивним і не давало розслабитися повністю. Матвій же, дивлячись на сумніви хлопчика, хрипко запитав:
– Будеш це … на порозі стояти або все ж підеш, умиєшся та за стіл?

Богдан вирішив, що зайшовши в хатинку, вже пізно лякатися. І відправився умиватися. Матвій схвально глянув на відмитого гостя і кивнув на лаву в кутку:
– Сідай, хлопче, будемо чай з пирогами пити. А про справи після чаю поговоримо.

Богдана просити не довелося. Він сів за стіл і почав жувати пироги, які виявилися навіть смачніше бабусиних, чого, в принципі, бути не могло. Наївшись досхочу, хлопчик раптом зрозумів, що сил у нього ні на що більше не залишилося. Сонним поглядом він обвів кімнату і тут же заснув.
Прокинувся Богдан на світанку. У будинку знову пахло пирогами, гудів потихеньку самовар на столі, а Матвій підмітав підлогу і щось наспівував басом, потихеньку.

За столом уже сидів круглий і рум’яний чоловічок. Він був настільки круглий, що ручки й ніжки його здавалися непропорційно маленькими, а шиї видно не було — суцільний тулуб, а вгорі його голова.
«Колобок», – подумав Богдан здивовано. – Ну, звичайно ж, хіба може бути інакше. У такій-то хатинці.
Колобок зауважив, що хлопчик прокинувся, і радісно йому кивнув, підморгуючи.

– А гість-то у нас прокинувся! – весело заторохтів він. – Підводься, соня, чай пити будемо.
Цього разу хлопчик не заснув після пирогів, а тому після чаю почалася розмова.
– Ти, хлопче, зрозумій нас правильно, — почав Матвій, чухаючи потилицю. – Як ти сюди потрапив — незрозуміло. Але ще складніше питання, як тобі тепер додому вибиратися.

Богдан похолов:
– Що? Невже я так далеко від будинку пішов, що назад ніяк?
– Та не те щоб далеко, — пропищав Колобок. – Тільки ти десь кордон світів перейшов. У нас тут казковий ліс. І живуть тут тільки казкові істоти. Ну, там, Змій Горинич, Баба-Яга, Лісовик. Є світ міфічних істот. Там живуть всякі вампіри, вовкулаки. Ми з ними останнім часом почали перетинатися — плутають люди, де міф, де казка.
Ну, а є світ людей, звідки ти прийшов. І ось як ти сюди потрапив — це незрозуміло. А щоб зрозуміти, як вибратися, треба якраз розібратися, як сюди потрапив. Ти що-небудь незвичайне пам’ятаєш?
Богдан сумно похитав головою. Ні, він не пам’ятав. Він просто пішов в ліс по гриби. І начебто навіть недалеко пішов.

Колобок почав допомагати:
– Ти, коли по лісі йшов, щось дивне не помічав? Ну, може, щось таке, що відразу і не здалося незвичайним?
Богдан задумався ще сильніше … Тепер, після підказки Колобка, йому почало здаватися дивним буквально все: і собака, яка йшла за ним мало не до самого лісу, а потім раптом передумала і повернулася в село. І сорока, що летіла за ним і скрекотала. І мухомори, що росли колами перед лісом.
– Кола? – Вовк Матвій насторожився і глянув на Колобка. – Відьмині кола? Скільки там було таких ось кіл з мухоморами?
Богдан спробував пригадати. Перед очима постав хоровод мухоморів …
– Одно коло, два. Здається, три.
– Ну, точно, — зітхнув Колобок. – Тепер чекай натовпами гостей. Місцева Відьмочка засумувала.
Вовк зніяковіло кашлянув:
– І що? Знову доведеться, як в минулий раз? – запитав він похмуро.
Колобок промовчав. Богдан насторожився.
– А що було минулого разу?
– А з’їсти всіх довелося, щоб казки не порушували, — пирхнув Матвій. Але, глянувши на зблідлого хлопчика, поспішив заспокоїти його. – Та не бійся, ніхто нікого не їв. Але мороки було порядно …

Він задумався. А потім сказав:
– Ну, ось що, Богдан. Доведеться тобі нашу відьмочку з собою забрати, у твій світ.
Богдан сторопів:
– І як я її заберу, якщо сам не знаю, що робити й куди йти? І взагалі, вона як — сильно зла, ця ваша Відьмочка?

Вовк зітхнув:
– Та не зла вона, а маленька. Дорослі відьми її до себе не беруть, кажуть, що мала ще й добра занадто. А маленьких відьмочок у нас більше немає. Ось вона і заманює сюди дітей, щоб грати було з ким. І якщо її взяти з собою, то, напевно, їй у вас веселіше буде …
Богдан кивнув. Що таке бути єдиною дитиною, коли дорослі від тебе відмахуються, мовляв, у нас справи, це він добре знав.
Тільки ось як таке зробити? Привести дівчинку, та ще відьму, в село. Сказати, мовляв, тато і мама, я тут в казку потрапив і звідти привів вам відьмочку, тому що їй там сумно самій, а мені тут нудно одному?

Вовк продовжив:
– Ти її візьми з собою, а вона тебе виведе до будинку. А там, у вашому світі, воно само все влаштується. Раз їй туди дуже хочеться, значить, неодмінно воно якось вийде, вона у нас уперта.

В цілому, Богдан вже і не проти був. І хоч йому дуже цікаво було дізнатися, хто ж ще в цих краях живе і як би на них глянути, але все ж деякі персонажі лякали. Відьми там, Кощій … Хіба мало, раптом у них немиролюбний настрій буде. Та й додому вже хотілося. Тому Богдан сказав:
– Гаразд, візьму її з собою, а то мама хвилюватися буде.

Вовк кивнув:
– Буде, а як же. І тато теж … Колобок, свисни там …

Колобок виглянув у вікно і свиснув. Від душі так вийшло, аж вуха у всіх заклало. Вовк скривився, вухо потер, але промовчав …
А хвилин через п’ять за вікном свист почувся. Матвій пробурчав невдоволено:
– Колобок, двері відкрий, а то вона в вікно влетить. Минулого разу нові скла ставили …

Колобок спритно відкрив двері — і в неї влетіла дівчина на мітлі. Пригальмувавши об стіл, вона встала, мов і не помітила пари розбитих чашок, і дзвінко сказала:
– Всім привіт! Я знала, що він до вас прийде! Знала!
– А я знав, що тебе в гості кликати не можна, — пробурчав Колобок, підбираючи осколки з підлоги. – Як покличеш, так одні збитки та руйнування.

Дівча похитала чубчиком і підійшла до Богдана:
– Привіт, мене звуть Оленка. Дружити будемо?
– Будемо, — погодився Богдан. – Вони кажуть, що тільки ти мене звідси вивести можеш.
– Можу, напевно, — невпевнено сказала Оленка. – Потім обернулася до вовка і запитала: – Правда? Можу? І я туди потраплю? Де багато хлопчиків і дівчаток?

Вовк хмикнув:
– Потрапиш, такі таланти, та щоб не потрапила … Ще нудьгувати там будеш. Там чаклувати-то не можна …
Оленка задумалася:
– А … Я тихенько, ніхто і не помітить. Богдан, ти ж нікому не скажеш?
– Не скажу, якщо ти й мене навчиш трохи чаклувати.
– Домовилися, — весело погодилася Оленка.
– Все, молодь, — невдоволено буркнув Колобок. – Пора в дорогу. Поки старші відьми не пронюхали. Вони вас не пропустять. А ми вже тут з Матвієм вас прикриємо. Значить, йдете спочатку направо, потім наліво, потім у каменю дороговказного зупиніться. Оленка, ти там мітлу залиш, взуття переодягни, праву туфельку на ліву ногу… І ти, Богдан, то ж зробиш. Далі вас Лісовик виведе.
Оленка з Богданом переглянулися і кинулися до виходу. Богдан на бігу встиг подумати, що, мабуть, старші відьми не сильно добрі, раз Відьмочка від них з такою швидкістю збігає. У каменю вони зупинилися, перевзулися.

З лісу вискочив дідок у волохатому одязі.
– Чого вам? До людей вивести? А дозвіл є?
Але Оленка не розгубилася. Вона поцілувала діда в щоку і сказала:
– Лісовик, ти ж добрий. Ну, виведи нас, будь ласка!
Лісовик посміхнувся:
– Чарівне слово, завжди діє! Ідіть за мною, але слід у слід …
Через годину Лісовик зупинився. Махнув рукою вперед, туди, де починалася стежка.
– Вам туди … А мені туди не треба, люди мене ще злякаються, так що я краще в лісі залишуся …

* * *
Діти підходили вже до дому, коли назустріч їм вийшла мама Богдана. Вона побачила Оленку і сплеснула руками:
– Оленка, приїхала! А мені сьогодні тітка Маруся з якою ми вже багато років не бачилися, подзвонила, каже: «До вас моя дочка їде. Нехай у вас трохи погостює, з Богданом познайомиться, а то нудно їй вдома однієї». А ти, Богдан, як дізнався, що вона приїде?
Хлопчик на мить задумався, як же мамі пояснити. Але мама раптом, не чекаючи відповіді, вимовила:
– Молодець, що зустрів!
Богдан подивився на Оленку і похитав головою: все ж примудрилася все залагодити! Недарма ж Відьмочка! Та й взагалі, що не говори, а дівчата вічно все роблять так, як їм заманеться …

Автор: Світлана Мірова
Переклад: Лариса Олійник