лавкаДомовик сьогодні був чимось роздратований. То він гримів посудом на кухні, то торохтів якимось мотлохом на горищі. Зрештою, до вечора все ж трохи заспокоївся, так що Павучок навіть не побоявся висунутися з тріщини в штукатурці, де він ховався і пробігтися по павутинці, але ближче підібратися поки не наважувався.

Домовик тим часом підмів в кімнаті, збігав до підвалу за банкою компоту, запалив свічку і втомлено присів на пуф біля каміна. Кошеня Скорпіон, названий так через свій кумедний хвостик, відразу став тертися об його ногу, поглядаючи на банку. Придивившись уважніше і зрозумівши, що це не молоко, а тому розраховувати нема на що, ліг сірим клубочком на старому, злинялому килимку і замуркав, показуючи свою повну байдужість.

А тим часом в книжковій шафі, як завжди, починалась звичайна суперечка.
– Ні, дозвольте, чому це ви головніший? – басив товстий Роман, звертаючись до підручника астрономії.
– Та тому, що ми вчимо хлоп’ят!
– Ну й що? Вчити можна по-різному! Ми теж вчимо …

Підручники захихотіли.
– Як ви можете вчити, якщо ви – художня література! – проскрипіла пошарпана Граматика.
– А дуже просто! – відповів їй Роман. – Ми вчимо їх життю на прикладі наших героїв.
– Ой, не смішіть! Чому ви можете навчити, якщо ви роз-ва-жаль-ні! – буркнула Математика.

Роман до того образився, що й не знав, що відповісти. На допомогу йому прийшов Збірка оповідань.
– Гей, ви, нудне збіговисько правил і винятків! – задерикувато прокричав він. – Що власне ви знаєте про життя? Адже дітям треба не тільки вміти читати та рахувати. Їм треба вирости хорошими людьми! І тільки ми можемо навчити їх цього!
Книги раптом заглядали, перебиваючи один одного …
– Панове! Господа! Стривайте! Ось послухайте …

Казка друга з серії “Казки книжкової шафи”. Хлопчик, якій не хотів вчитися.
Городок був невеликим. Затишні будиночки, потопаючи в зелені садів, оточували центральну площу з фонтаном біля ратуші, а якщо пройтися провулком, то можна було потрапити на невеликий базар, де продавали продукти та найнеобхідніші речі. Було там й кілька крамниць, серед яких одна належала старому антикварові. Через велике кругле вікно можна було бачити, як сам господар – невисокий старий з довгою бородою, сидів за прилавком і розглядав якусь дрібничку.
У цю крамницю заходили нечасто. Хіба що комусь потрібно було вибрати подарунок для друга на день народження, прикрасити камін бронзовою статуеткою або годинами або просто подивитися на даремні, але красиві дрібнички. Саме за цим сюди й зайшов Льоша, який прогулюючи уроки в школі, безцільно блукав по місту.

Господар лавки здивовано подивився на нього, але хлопчик, не звертаючи на старого ніякої уваги, пройшов до полиць, на яких були виставлені всякі красиві речі, і став грати ними, переставляючи з місця на місце.
Від невдоволення господар крякнув і засопів.
– А скажіть, молода людина, хіба вас не вчили в школі, що треба вітатися?
Льоша зиркнув на старого, хмикнув і відповів:
– А навіщо? Я ж вас не знаю!
– Це не міняє справи. Прийшовши в незнайоме місце і застав там когось, вихована людина неодмінно привітається!
– Ну, здрастє, якщо хочете! – хлопчик насупився.
– Хочу! Здрастуй і ти! А дозволь тебе запитати, чому ти не на заняттях?
– А чого я там не бачив? Нудота!
– Нудота? – очі господаря крамнички округлилися від подиву. – У школі нудно? Тобто, я правильно розумію, тобі настільки там погано, що ти, кинувши уроки, безцільно бродиш по місту?
– Саме так! Тут, в магазині, набагато цікавіше!
– Спасибі! – старий посміхнувся. – Приємно, що тобі моя лавка здається цікавою, але все ж, як бути з заняттями?
– А, ну їх! – Льоша махнув рукою. – Обійдусь і без них!
– Але ж це знання! Що може бути цікавіше?
– Я і так все знаю!

Старий примружився.
– Ой, чи так це? Втім, тобі, звичайно, видніше. Ну, і що тобі найбільше сподобалося в крамниці?
– О … Тут все цікаво! Такі гарні штучки … – І Льоша став вказувати пальцем на предмети, що сподобалися йому.
– Що ж, це і справді гарні речі, але на прилавках не всі товари. Хочеш, я покажу тобі, що ще є у мене?
– Ну, звичайно, хочу!
Господар пройшов в іншу кімнату і через хвилину виніс невелику, темного дерева різьблену скриньку.
– Ось, – сказав він, – подивися, що в неї …

Льоша нахилився над скринькою, відкрив кришку і …
Навколо потемніло, все раптом понеслося кудись, і вихор, що раптово налетів, підхопив хлопчика. Політ був настільки стрімким, що закрутилася голова, а потім швидке приземлення.
Ні шкатулки, ні лавки, ні самого містечка не було. Хлопчик стояв на ґрунтовій дорозі поблизу величезного, похмурого замку і дивився, як повільно відчиняються окуті жовтим металом круглі ворота і два вершники на якихось жахливих тваринах виїжджають йому назустріч.
Льоша навіть не встиг злякатися, коли ці двоє, ні слова не кажучи, під’їхали до нього, підхопили під руки та потягли до воріт. В’їхавши на мощений кам’яними плитами двір, вони відпустили хлопчика, і той впав, боляче вдарившись об бруківку.

І так би й залишився лежати, якби його не підняли чиїсь сильні руки.
– Відведіть його до Повелителя, – пролунав зверху гугнявий голос. І вершники від’їхали.
Хлопчик озирнувся. Замок зсередини нічим особливо не виділявся, хіба що зовсім круглими вікнами та дверима. Кам’яні сходи вели на широкі стіни, по кутах яких розташовувалися круглі вежі з бійницями, а проти воріт – приземкувата будівля на помості. Туди стражники й повели бранця. Двері самі собою відкрилися, хлопчика ввели в абсолютно порожній склепінчастий зал і залишили одного.
Приміщення не здавалося обжитим. Посеред залу знаходилася кам’яна лава, і більше ніяких меблів не було. Не висіла по стінах, як зазвичай буває в замках, зброя, не палало величезне вогнище, втім, місця для нього й не було. Як не було і багатих портьєр на дверях. Здавалося, сюди дуже багато років ніхто не заходив.
Якийсь час Льоша стояв і розглядав голі стіни. Потім, осмілівши, став ходити вздовж цих стін, в надії знайти щось цікаве. Але марно, нічого примітного там не було – звичайні тесані камені. Хлопчик підійшов до лави та сів.

Навколо щось змінилося. Може освітлення? Так, скоріш за все. Напівтемрява стала танути, поступаючись місцем холодному блакитнуватому світлу, яке казна-звідки, тільки не з вікон, проникало в залу. Ледве чутні звуки склалися в музику, і вона все голосніше й голосніше пливла під склепіннями.
Стіни та стеля кудись пропали, замість них, вже не кам’яну, а теплу, дерев’яну лаву, оточували квітучі кущі, а над головою тягнулася нескінченна синява. Невисокий бородатий старий в білому одязі, невідомо звідки з’явився на цій галявині. Льоша відразу впізнав у ньому господаря антикварної крамниці. Той не поспішаючи підійшов і сів поруч.
– Ну ось, ти у мене в гостях …
Хлопчик, мовчки, піднявся з лавки та опустив голову.
– Ну, ось ще! Ти чого зніяковів? – старий розсміявся.
Хлопчик мовчав. Він просто не знав, що сказати.
– Я обіцяв показати тобі, що ще є у мене і, звичайно ж, покажу, — продовжував старий. – Там, за цим садом тебе чекає світ незнайомий і незвичний. День тільки почався, а тому часу в тебе досить. Іди, дивись. Але до перших зірок ти повинен повернутися сюди, до цієї лавочки, інакше залишишся в цьому світі назавжди!
– Куди ж мені йти?
– Куди хочеш! У будь-яку сторону.

Льоша зробив кілька кроків по ледь помітній стежці, озирнувся …
Але старого вже не було. Знизавши плечима, хлопчик пішов далі та вже через кілька хвилин побачив невелику різьблену хвіртку в огорожі, а за нею, за широким лугом – місто. Було видно красиві, різнокольорові башточки над дахами будинків, парки, сквери й фонтани, палаци й храми. І ще якісь незнайомі будівлі, оповиті блакитним серпанком. Деталі губилися, вислизали від погляду.
– Зараз, я доберуся до міста і розгляну всі … – подумав хлопчик і, пройшовши хвіртку, пустився прямо через луг.

Трава була невисока, а тому йти було зовсім не важко. Очікування чогось цікавого піднімало настрій, і Льоша жваво крокував у напрямку міста. Однак, після години ходьби, він зауважив, що абсолютно не наблизився до мети.
Як і раніше, він бачив будови, парки й фонтани здалеку, вони все так же залишалися оточені серпанком. Хлопчик озирнувся. Сад залишився далеко позаду, і його огорожі вже не було видно. Навколо простягався зелений луг, а за ним — місто.
Додавши швидкості, хлопець, не відриваючи очей від міста, крокував ще якийсь час, але домігся він лише того, що дивився на будови як би під іншим кутом зору, не наблизившись до них, ні на крок.
Злість і впертість охопили хлопчика, і він кинувся бігти. Але і це ні до чого не призвело. Місто так і залишалося далеким, оповитий блакитним серпанком. І скільки не намагався наш мандрівник, так і не зміг дістатися до нього. Йти між тим ставало все важче. Давалася взнаки втома, або ще щось … А сонце тим часом вже низько схилилася над горизонтом.

Пора було повертатися. Льоша сумно глянув на далеке місто, повернувся і побрів назад до саду. Ноги та спина боліли, йти ставало все важче і важче, але так чи інакше, він, крекчучи, майже поповзом добрався до хвіртки. Стежка привела його до лавочки, на якій сидів старий в білому одязі.

– А, ось і ти! Молодець! Встиг! Ну, чи сподобалося тобі? Багато що побачив?
– Нічого я не бачив … – буркнув у відповідь Льоша.
– Тобто, як? – здивувався старий.
– А так. Я і в місто не потрапив! Весь день тільки й брів по лугу, а місто бачив здалеку, в якомусь серпанку …
– Так ти нічого не зрозумів? – Старий зітхнув і піднявся з лавочки.
– А що я повинен був зрозуміти?

Але його вже ніхто не слухав. Сад пропав, як і дерев’яна лавка. Холодні сірі камені склепіння залу оточували хлопця. Він піднявся з кам’яної лави, на якій сидів. У цей час одна зі стін раптом поповзла в бік, відкриваючи великий прохід, з якого вийшов величезний, потворний дракон.
Кігті його лап із залізним звуком клацали по кам’яній підлозі, очі горіли ненавистю, а з пащі стирчали гострі, жовті ікла. Дракон наближався. Жах охопив хлопчика. Серце його шалено калатало в грудях, голова пішла обертом і …

… Льоша відкрив очі. На полицях, як і раніше, стояли різні красиві дрібнички. Він лежав на потертому дивані та над ним, схилившись, стояв господар антикварної крамниці.
– Я спав? – тихо запитав Льоша.
– Можна сказати й так, – відповів старий.
– Але чому? Тобто, як же так?
– Не знаю … Втомився, напевно … – господар посміхнувся.
– А сад? Місто? Замок?
Старий невизначено знизав плечима.
– А дракон? Я бачив дракона!
Старий загадково посміхнувся.
– І зрозумів! Я все зрозумів!
– Що ж? Що ти зрозумів?
– Багато чого … А можна я буду приходити до вас в крамницю, іноді, після занять в школі?
– Неодмінно приходь! А зараз…
– А зараз я побіжу, може, ще встигну на уроки …
– І вірно!

… Старий господар лавки, бачив у вікно, як хлопчисько пробіг через площу і зник за рогом.
– Як мало іноді треба людині, щоб усвідомити помилки, – прошепотів він, – всього-то незнайоме місто в блакитному серпанку, в який неможливо потрапити …

***
… Книжка замовкла, закривши останню сторінку. Мовчали й інші
книги, вже не сперечаючись, хто головніший.
Товста енциклопедія, крекнувши, тихо промовила:
– Дуже повчальна історія … І цікава …
Ніхто на це не відгукнувся, лише Домовик, зітхнувши, підвівся з пуфа,
підійшовши до столу, випив компоту, погасив свічку і вже в темряві зронив:
– Гаразд, пора спати … А казка, і правда, нічого …
Чути було, як він пройшов по кімнаті, майнув в місячному світлі, яке хитко висвітлювало дверний проріз, і розчинився в напівтемряві.

TEXT.RU - 100.00%