У кожного з нас є заповідна мрія. І якщо наполегливо йти до неї, то вона невідмінно здійсниться. Але треба не тільки вірити, а й робити все можливе, щоб день, коли мрія стане реальністю, настав яко-можна скоріше.
Сьогодні пропонуємо прочитати казку Уурратун. Це казка про маленького верблюденя, яке мріяло побачити море. Як ви гадаєте, його мрія здійснилась?
***
Верблюденя звали Уурратун, що означає «Біла зірочка». Назвали його так тому, що шерсть його була білою. Жив він із мамою у найкрасивішій пустелі на світі.
Навколо, куди не подивишся, були бархани.
Вітер грав піском, передував бархани з місця на місце, надаючи їм незвичайних форм. Іноді так загравався, що створював із піску цілі вежі та замки. Ще вітер любив прикрашати схили барханів піщаними хвилями.
“Як на морі”, – зітхала мама. Колись, багато років тому, ходила вона з караваном верблюдів до моря.
Солоному та синьому. Вітер грав водою. По морю бігли, наздоганяючи один одного хвилі.
«Як удома, в пустелі», – зітхали тоді верблюди, згадуючи свої піски.
Багато днів і ночей вони йшли до моря і вже сумували за рідними місцями. І хвилі на морі нагадували їм хвилі на піску.
Уурратун дуже любив слухати мамину розповідь. Мріяв побачити море. Він слухав і задумливо розглядав пустелю.
Пейзаж її щодня був різний, начебто вони з мамою весь час.кудись ішли.
Коли Уурратун трохи підріс і став ставити багато запитань, мама
почала вчити його рахувати.
– Дивись, – казала вона – один бархан, два бархани, три бархани… Одна колючка, дві колючки…
Верблюжаті дуже сподобалося це заняття. Він вирішив перерахувати всі бархани та колючки в пустелі.
З ранку до вечора він тільки й займався тим, що вважав:
– Одна колючка, дві колючки, три колючки, чотири… п’ять…
У нього ніяк не виходило порахувати їх усі. То мама з’їсть колючку, яку він щойно порахував, то вітер занесе дев’яту колючку, і він зіб’ється з рахунку і треба починати рахувати знову.
Якось уночі Уурратун прокинувся від того, що світила дуже яскравий місяць. Він був величезним та жовтим. І він був один.
Малюк почав шукати другий місяць, третій… але не знайшов.
– Мамо, чому місяць один?
— Тому, що вистачає одного місяця, щоб висвітлити вночі нашу пустелю.
– А на морі теж був місяць?
– Був.
– Це був інший місяць? Морський?
– Ні. Це був той самий місяць. Він йшов за нами, освітлюючи нам дорогу вночі.
– А вдень він йшов за вами?
– Ні. Вдень нам світило сонце.
– А як же вночі місяць знову знаходив вас? Адже за день ви далеко йшли… – не відставало верблюжа.
Мама мовчала. Вона не знала відповіді на це запитання.
– Дивися, мамо, колючка з неба впала. А вона може впасти на нас? А чому на небі так багато маленьких колючок, там також є верблюди? А вони нас бачать? Зверху добре видно!
Верблюденя так багато запитував, що мама не встигала йому відповідати. Нарешті їй удалося вставити слово:
– Це зірки.
– Зірки?! – У верблюжа від захоплення перехопило подих. – А може, наші колючки – це теж зірки? Треба подивитись вранці уважніше… – прошепотів він і, міцніше притулившись до теплого маминого боку, заснув.
Вночі йому снилося, що він гуляє небом і рахує зірки. Деякі зірки зривалися з неба, падали в пустелю і ставали колючками.
І він кричав зверху мамі: “Мама! Ось ще одна смачна колючка!
Зірок було так багато, що порахувати їх він не зміг. Верблюденя умів рахувати лише до десяти.
Він порахував десять разів по десять зірок, але скільки це вийде, не знав.
“Треба спитати у мами”, – подумав він і підійшов до місяця.
Той стояв між зірок, як великий кукурудзяний коржик, яким якось малюка пригощали люди з каравану, що проходив повз них.
Уурратун підштовхнув місяць, і той, як колесо, покотився між зірками.
“До моря!” – подумав верблюжа.
Назустріч йому вже котилося сонце, стало тепло, і він прокинувся.
ПРОПОНУЄМО ПОЧИТАТИ: Лисеня та Сонечко (із книги «Де живе вітер»)
***
Сонце вже стояло високо. Повітря та пісок прогрілися. З’ївши на сніданок три жирні колючки, верблюденя подався подивитися, скільки їх нападало за ніч з неба.
– Далеко не йди, – нагадала йому мама.
– Добре! – махнув хвостиком Уурратун.
Верблюденя піднялося на третій бархан і завмерло від подиву та захоплення. Трохи віддалік від нього, внизу, було море! Справжнісіньке, синє море! З хвилями, якими грав вітер! І з білими баранчиками на хвилях!
– Мама! – Крикнув він голосно, щоб мама почула його. – До нас прийшло море!
І що було сил кинувся вниз з бархану. Він біг, біг і біг… І йому здавалося, що ось зараз він порине в ці сині хвилі в білих баранчиках…
Але моря не було. Воно йшло далі й далі… І нарешті зникло зовсім. Він сів і заплакав. Гірко та невтішно. І не помітив, як до нього підійшла мати.
– Це міраж, – сказала вона.
– Ні! Ні! Мамочко, це було море! Справжнє море! Просто я не встиг його наздогнати. – І він знову заплакав.
– Міраж – це тільки видимість моря, – сказала мама, витираючи йому сльози. — Це коливання гарячого повітря, гра повітря та вітру. Так кажуть. Але я знаю: кожен бачить те, що хоче побачити! Не треба плакати. Коли ти виростеш, то зможеш побачити справжнє море. Бажання завжди збуваються, верблюденя!
І на остання пропонуємо подивиться чудовий мультфільм про іншого верблюжа. Приємного перегляду.
