Як баба Яга з Морозом посварилася

Зима прийшла непомітно. Як зовсім недавно облітали листочки з дерев, так ось і зараз облітали зимові аркуші з календаря, але нічого на дворі не змінювалося. Всі ті ж сірі світанки, що переходять в нудні дні, що б у свою чергу закінчиться тужливими вечорами. Сніг, який змінив холодну сльоту, протримався недовго і за пару днів зник зовсім, залишивши замість себе покритий тонким льодом бруд. Вітер завивав і злився. У цю пору він звик кружляти сніжинки, переметати ними дороги, насипати замети. Але сніжинок не було, тільки іноді дрібні крапельки мряки, якими грати зовсім не цікаво.

На горищі, за старим столом, над яким тьмяно світила гасова лампа, зачеплена за крокви, сидів Домовик.
Він чекав гостей, таких же домовиків з сусідніх будинків. На столі сичав бувалий самовар, а навколо нього, між різного фасону чашками було розкладено частування — плюшки, бублики та сайки. Пробило північ.

Тіні захиталися в темних закутках горища і, як би виникли з мороку, на світ вийшли шість гномів, одягнених по-різному, але при вусах і бородах, розчесаних і підстрижених, як і годиться для поважних домовиків. Привітавшись з хазяїном, вони сіли за стіл. Кожен з них виклав принесене частування від свого будинку, так що на столі місця майже не залишилося. Ковзнувши по тонкій павутинці, Павучок піднявся до лампи, щось там поворожив — і полум’я в ній спалахнуло яскравіше.

Тіні відступили від столу і сховалися в закутках всякого горищного мотлоху. Пригощалися мовчки, під нескінченну тужливу пісню Цвіркуна, про якого тільки й знали, що він є, але бачити нікому не доводилося. Чай був ароматним, а частування смачними, але всі чекали розмови.

– Так … Спить Мороз … – сказав господар будинку, владно провівши рукою, після чого пісня Цвіркуна миттєво обірвалося.
– Спить …
– Забув про нас …
– Та вже …, – підхопили гості, відсунувши порожні чашки.
– Непорядок. Поля не прикриті, ліси не прикрашені …
– Річки не скуті, не відпочивають …
– Болячки НЕ виморожені, лютують …
– Та й дітям розваги ніякого … Ні в сніжки пограти, ні сніговика зліпити …
– Ні на лижах, ні на санях, ні на ковзанах не покататися …
– Непорядок …
– Що ж будемо робити, поважні?

Домовики задумалися …
– А що ми можемо? Ми до будинків прив’язані …
– Ага … Як лісовики до лісів, а водяні до річок …
– Треба когось послати — продовжував господар.
– Кого ж?
– А ось подумаймо. І не тільки подумаємо, а й порадимося. Я тут запросив …

У цей час почувся пронизливий свист, щось загуркотіло і на горищі з’явилася охайно одягнена миленька старенька. Вона була рум’яна, чорнобрива, при затягнутих рідкісною сивиною акуратно укладених пасмах волосся.
– Яга! – в один голос прошепотіли будинкові.
– Ага. Вона сама, — весело відповіла бабуся і мило посміхнулася зборам.

За столом почався рух. Принесли ще стілець, налили чаю, підсунули смакоту.
– Сідай, пригощайся, шановна …
– А скористаюся нагодою! – відповідала Яга, без церемоній сідаючи до частування.

Домові налили чаю і собі, і розмова продовжилася.
– Що, за сніжком скучили? – продовжувала тим часом гостя.
– Так не тільки ми …
– Земля скучила …
– Ні їй зимового спокою, немає відпочинку …
– Так що ж? Треба будити Мороза.
– Треба!
– Неодмінно треба, матінка …
– І нікому сходити?
– Так кому ж? Ми до будинків прив’язані … Які з нас ходоки?

Яга задумалася.
– Мені-то злітати не праця, але у сварці ми з Морозом. Кінець осені не поділили. У мене в той час самі корінці, а він їх снігом присипає …
– Чекай, чекай … – господар піднявся зі свого місця і став обходити стіл. – А чи не ти його і приспала?
– Відомо — вона!
– Кому ж ще?

Заглядали домові. Яга виразно мовчала.
– А нумо, Ягуша, признавайся!
– А чого мені визнаватися? Ваша справа проста — будинок дотримуватися, порядок в ньому підтримувати, людям на помилки вказувати. Для цього багато не треба. А у мене, травички й коріння — головна справа. Все моє чаклунство від них …
– Зрозуміло … Але все ж зловжила ти. Де ж це бачено, щоб холод і без снігу! А корінці свої збирай вчасно, до снігопадів …
– Так не встигаю ж! Немає у мене помічників. Один кіт, та й той старий, ледачий. Весь день на печі лежить …
– А з лісовиком чому не домовилась? Він би пособив, дав би тобі когось на допомогу …
– Так у сварці ми з ним … Він же за кожну травичку в лісі готовий будь-якого горлянку перегризти …
– Ну, знаєш, Ягуша… І з Морозом ти у сварці, і з лісовиком …
– Що ж поробиш … Характер такий …
– Та не бреши! Непоганий у тебе характер. Он і людям допомагаєш …
– Допомагаю іноді … Від нудьги … Репутацію заробляю …
– Та яка там репутація — заговорив один з гостей будинкових — Нечисть ми … Нечисть і є … І лісовики й водяні й ти Яга … Тільки як не крути, а жити нам всім разом і один без одного нічого ми й не стоїмо … Так що характер свій придержуй. Мирити тебе будемо.
В цей час Домовик, господар будинку, відкопав в купі горищного мотлоху старий, з тріснутим корпусом і обірваним дротом телефон і неголосно розмовляв з кимось. Але ось закінчив, підійшов до столу.
– Зараз прибуде, — коротко сказав і сів на своє місце.
Над столом повисла тиша, тільки було чути, як завиває вітер, заплутавшись в гілках старої груші росла біля будинку.
Чекали вони аж допізна, але ось щось зашелестіло в кутку, і звідти вийшов невисокий, ставний дідок, одягнений в кожух, підв’язаний тонким шкіряним ремінцем.

– Привіт чесної компанії! – промовив хрипким, застудженим голосом.
– І ти здрастуй!
– Привіт, Лісовик!
– Здорово!

Відгукнулися домові.
– А … А … І ти тут, шкідниця! – звернувся Лісовик до Яги.
– Так чому ж шкідниця? – сплеснула руками Яга.
– А тому, що травички без розбору рвеш! Скільки було тобі говорено, молоду травичку не чіпати, давати їй вирости, так ні … Не слухаєш …
– Ох … А рочків мені скільки? Ти про це думав? – Старенька образилася. – Чи не ті очі вже … ось і трапляється, що беру не те, що треба …
– Стривай, Яга … Так ти погано бачити стала, чи що? – запитав домовик. – Так чого ж мовчала?

З цими словами він підійшов до горищного люка і зник в ньому. Через кілька хвилин повернувся, несучи в руках коробку, а під пахвою товсту книжку, на обкладинці якої великими літерами було написано «Офтальмологія»
– Подивися, — звернувся господар до книги, — що тут у нашої гості?

Книга сама собою розкрилася. Замиготіли, перегортаючи, сторінки та зупинилися на якійсь великій таблиці. Книга, щось прошепотіла домовому, але так тихо, що інші нічого не почули.
– Так Ягуша, йди-но сюди. Ось дивись, що бачиш? – вказав він на таблицю.
– Нічого, все як у тумані …

Домовик знову пошептався з книгою, після чого дістав з коробки великі окуляри в роговій оправі та подав їх бабусі.
– А ну, зараз спробуй …
Та взяла, начепила на ніс і знову подивилася в книгу.
– О! Так це зовсім інша справа! Бачу! Літери всякі бачу!
– Травку-то молоду від старої відрізниш?
– Звичайно, відрізню!
– Ну що, Лісовик, думаю, питання вичерпане. Не буде вона більше молоду травичку рвати, — сказав Домовик, звертаючись до дідька — Та ти чому чай не п’єш? Пригощайся!
– А й правда не буду — відгукнулася Яга. – Ти пробач мені, Лісовик …
– Так я що … Я за порядок … Не будеш шкодити, допоможу тобі в усьому. І звіряток дам, щоб корінці для тебе збирали …
– От і славно. А тепер пора Мороза будити …
– Так це я миттю! – Яга піднялася з-за столу, і вже через хвилину будинкові почули віддаляється свист.

У хатинці жарко горіло в печі. На вогні стояв казанок, в якому гарчало і булькало. Яга, нахилившись над ним, щось шепотіла, кидаючи в вариво якісь травинки й корінці …

На горищі, за столом сиділо семеро домових і з ними Лісовик. Він їм щось розповідав про ліс, про лісових жителів, про болото, що в лісі, і знайому Мару. Домові з цікавістю слухали, сьорбаючи з чашок, а за горищним оглядовим віконцем з неба злітали перші сніжинки, схожі на великі пластівці. Вітер підхоплював їх і весело розносив по світу…

Автор: Давид Чорний
Переклад: Лариса Олійник