Сьогодні поговоримо про те, наскільки важливо розуміти, що у житті головне, а що другорядне. І навчитися давати відсіч тим, хто невиправдано вважає себе найважливішим та незамінним. І ще цінувати справжні вчинки, а не слова.
Для вас казка про світильник та свічку. Прочитайте її уважно та дайте відповідь собі на запитання: чи правильний висновок зробила дівчинка Дуся?
***
Швидко сутеніє на дачі. Увечері влаштовуєшся з книжкою в теплому й затишному куточку, щоб почитати. Поруч прилаштовується й онука. Затихає хата.
Чути лише як зрідка продзижчить муха або рипнуть від вітру погано прикриті двері. І починається своє нічне життя.
Прислухаєшся і починаєш чути, як мешканці будинку перемовляються. Старі ляльки, м’ячик, що закотився в куток, кошик з морськими черепашками, книги, відремонтований плеєр…
Але найчастіше чути голос три ріжкового світильника, який, примостившись на стелі, мовить зверху:
– Якби мене зараз не було, то сиділи б ви тут у темряві. Це я вам світло даю. Це лише завдяки мені вам так затишно та все видно. Я – найпотрібніша річ у цьому будинку. Самі ж бачите, коли люди заходять, то насамперед мене включають.
Старий програвач намагається заперечувати, що, мовляв, музику слухати навіть краще без світла, тоді вона одразу в душу проникає.
Книги погоджуються, що без світла їх не можна читати. Напевно, світильник має рацію, він найголовніший у сільському будинку.
М’ячик мовчить. Йому все одно. Адже з ним зазвичай вдень грають.
Ляльки не сперечаються, бо дуже втомились. З ними довго грала маленька дівчинка і вони просто хочуть відпочити. Вони мляво підтакують світильнику.
Світильник, тим часом починає говорити все голосніше. Бо дуже йому хочеться довести всім, що він найпотрібніший, надважливий, усім необхідний, бо на ньому одному весь будинок тримається.
І раптом. Бах! Це за вікном вдарив грім, і почалася гроза.
І в цей момент світильник блимнув раз, потім інший. А потім і зовсім згас. Стукнули вхідні двері. Це зайшов хазяїн будинку.
– Ви де? Не бійтеся. Електрику відключили. Зараз знайду свічку.
Ми сидимо на кухні. Хазяїн удома, я і маленька дівчинка, яка заворожено дивиться на вогник, що мерехтить та коливається, а його тінь, повторюючи рухи, танцює на стіні.
– Бабуся, а чому світильник казав, що він головний? Виходить, що свічка головніша?
– А ти що теж чула, як розмовляли речі у домі?
– Ну звичайно. Це все чують.
ПРОПОНУЄМО ПРОЧИТАТИ: Магія вогню
Я не переконую внучку, що цей дар дається лише дітям. Або тим, хто залишається дитиною у душі.
Свічка слухала нашу розмову, але нічого не казала. Вона просто була рада, що стала в пригоді, і готова була світити нам до останнього свого дихання.
Але грім припинився, потім поступово і дощ зійшов нанівець. А через деякий час ожив і лічильник, який контролює витрати електроенергії.
Разом з ним спалахнув і світильник, який відразу закричав:
– Ну що, переконалися, що я тут найголовніший і що без мене ви зовсім пропадете?
Малятко сплеснула руками:
– Що ти таке кажеш? Зовсім ти не головний. Поки ти спав, мені бабуся пояснила, що якщо говорити про світло, то найголовніше це сонце. Воно й тепло дає, і світло, і життя. Потім електрика. Я не дуже зрозуміла, як вона з’являється, я це в школі вчитиму, але ти, світильник, від неї залежиш. Ти до неї приєднаний. А от свічка ні до чого не підключена. Вона згоряє до тла, щоб нам було не страшно. Вона і є найголовнішою. Я так думаю. Але вона про це не кричить і не вважає, що вона тут головна.
Світильник засоромлено замовк.
А моя мудра мала продовжувала, вже звертаючись до мене:
– Я правильно, бабусю, все зрозуміла: у кожного в будинку своя роль є, але тільки не кожен готовий померти заради іншого? Тільки свічка…
Я гладила головку моєї онуки, яка все зрозуміла. Сама. Тому що її душа була чиста та невинна, вона ще вміла слухати та чути.
Як би мені хотілося, щоб ця її властивість залишилася з нею назавжди. Незважаючи ні на що.
Задавака–світильник, який вважав себе головним – це лише перші кроки на шляху життя, яке, на жаль, не буває казковим. А таких задавак буде ще багато. Головне, вміти їм протистояти.
Але це зовсім інша казка. Точніше життя.
поки моя маленька солодко сопіла в мене на руках. І щасливо посміхалася. Від її посмішки й моя душа солодко завмирала, боячись злякати миті ніжності та крихітного ангела, який задрімав у малечі на грудях.
І щоб це бачити й відчувати мені зовсім не потрібне було світло.
