Іноді ми впевнені, що чужих порад ми не потребуємо, що самі краще знаємо, як нам вчинити в тому чи іншому випадку. Іноді ми просто переоцінюємо свою важливість і свої можливості, вважаючи себе кращими за інших. А потім розуміємо, що вже нічого не можна виправити. Так сталося і з Соняшником.

Сьогодні я розповім тобі казку про сонячну квітку та мудрість життя. Влаштовуйся зручніше та слухай!

***
У червні посеред городу зацвіли великі соняшники. Яскраві, жовті, гарні. Вони затьмарили собою навіть ранкове сонце.
Усі мешканці будинку, коли вони приїжджали у вихідні, приходили подивитися на це яскраве жовте диво. Дуже соняшники були гарними.

Як і належить соняшникам, рослини жили за правилами сонця. Адже вони тому й соняшники, що живуть за його законами. Тобто, куди б сонце не рухалося, голови соняшників точно копіюють його рух, тобто йдуть за ним.

Тільки так соняшники можуть зібрати всю сонячну енергію і перетворити її на дуже смачне насіння. І якщо зробити це вони не встигнуть, то навіть птахи навряд чи звернуть на них увагу, а вибагливі люди й поготів. Тоді навіщо жити? Треба визрівати й тішити тих, за для кого вони й прийшли на цю землю.
Соняшників було вісім. Один з них був особливо великим і красивим. Він мав не один ряд пелюсток, а цілих чотири. Це величезна рідкість серед сімейства соняшників.

Господиня, яка щоранку приходила на город вітатися з квітами, завжди біля нього зупинялася і казала:
– Який же ти красень. Не соняшник, а прямо жовта величезна
хризантема. Чудо!
І вона нахилялася до квітки, гладила її пелюстки, а іноді так близько наближала до нього своє обличчя, що Соняшник млів від насолоди. Її дихання було таким теплим та приємним. Ні до кого іншого так господиня не зверталася.

І Соняшник запишався. Як же! Він найкрасивіший. Він як хризантема.
І вранці, коли з’являлося сонце, Соняшник не захотів більше жити за сонячними правилами. Адже він особливий. Навіщо? Нехай сонце слідує за ним.

Сусіди – соняшники казали:
– Дурень, ти не встигнеш дозріти, а значить нікому, просто нікому не будеш потрібний. Іди за сонцем. Воно нам дарує тепло та майбутнє. Без сонця ми ніхто. Некорисні рослини.

Проте Соняшник їх не слухав. Він чекав на господиню, хотів служити тільки їй та слухати її слова захоплення.

Минало літо. Сусіди-соняшники скинули свої пелюстки та стояли жовті й важкі від насіння. Щоранку птахи вставали в чергу і сперечалися, хто перший буде пробувати диво-насіння.Тільки наш Соняшник, який був найбільшим і найкрасивішим, так і
залишився зеленим. Його пелюстки облетіли. І нічого більше не нагадувало про колишню красу рослини. Шийка, яка не навчилася повертатися на заклик сонця, була слабка і зовсім тонка. Насіння не встигло дозріти й так й не стало чорним. Соняшник виглядав старим підлітком.

Давно вже господиня не звертала на нього уваги. Їй більше подобалися сусідні соняшники, що лисніли від чорноти свого насіння. Тепер вона захоплювалася ними та збиралася їх забрати із собою до міста.

Колишній красень сердився, гнівався, лаяв сусідів поганими словами: це, мовляв, вони відібрали у нього любов господині. Адже раніше він був набагато красивішим за сонце. Сама господиня так казала. Але ніхто не слухав його, він набрід усім мешканцям городу своїм ниттям і невдоволенням.

Увечері, коли веселі пташки спілкувалися з сусідськими соняшниками, до сумної та пониклої сонячної квітки (саме так називав себе колишній красень, адже соняшник — це так по плебейські) прискакала стара Жаба. Вона страждала на задишку і не могла швидко пересуватися.

Жаба побачила, як з Соняшника сиплються незрілі квітки, й заговорила першою:
– Було таке чудове літо. А ти чомусь не встиг визріти. Розкажеш, що з тобою сталося?
Соняшник схилився ще нижче і майже прошепотів:
– Я уявив себе хризантемою. Жовтою та яскравою. Так сказала мені господиня. Вона сказала, що я — це махрова жовта квітка, яка шанується в Японії як королівська. А я таким і був. Я не був схожим на моїх сусідів. Вони були звичайними. І я захотів довше зберегти моє цвітіння. І перестав повертати голову за сонцем. Мені здавалося, що я навіть красивіша за сонце, і всі, навіть саме Світило, повинні були йти за мною. Тому що я рідкісна і прекрасна квітка. Я – хризантема!
Але сонце взагалі не звернуло на мене уваги, а сусіди-соняшники лише посміялися. У результаті я – недозрілий підліток і нікому не потрібний. Навіть горобці не звертають на мене уваги.

Жаба зітхнула.
— Я теж думала, що я царівна-жаба. Бо для мами такою я й була. У результаті я одна, і ніхто не бажає зі мною спілкуватися, тому що я була зарозумілою гордячкою. Усіх ображала та з усіх сміялася. Зараз ось шукаю затишне місце, де зможу переночувати наодинці, щоб ніхто не бачив мої жахливі шишки та нарости. Виявляється, що я далеко не красуня, якщо не сказати більше.

Цілу ніч проговорили Соняшник та Жаба. Вже нічого не можна було
виправити в їхньому житті, але слова підтримки, здавалося, їх зігріли та підбадьорили. Вони розлучалися найкращими друзями та дивувалися, як вони раніше могли жити один без одного. Соняшник легко зустрів перший сніг і заснув спокійно та щасливо.

А коли знову прийшла весна і сонечко знову висвітлило і зігріло великий сільський город, з-під стовбура соняшника став пробиватися новий паросток. Коріння зберегло для нього тепло та ласку.

У травні до паростка прискакала стара жаба. Поруч із нею було двоє зелених жабенят.
Вона привіталася з новим паростком і сказала своїм вихованцям:
– Зараз я вам розповім казку про сонячну квітку та мудрість життя. Шкода, що іноді мудрість приходить надто пізно.
– Що таке мудрість? – запитало найжвавіше жабеня.
– Це ти дізнаєшся, послухавши мою казку.

І Жаба розповіла жабенятам про зустріч із Соняшником пізньої осені, про їхню нічну розмову і про те, що іноді, навіть усвідомивши свої помилки, нічого не можна виправити. Тому треба прислухатися до мудрих порад старших і досвідченіших, і слухати їхні казки.

Новий паросток і молоді жабенята слухали казку, затамувавши подих. З ними такого вже не станеться. Ніколи …
Адже вони вже трохи мудрі.