Казка про весну

Пробігши лісовими стежками, перейшовши полями та долинами, пролетівши над містами та селами, стара чаклунка, оглянувши в останній раз своє господарство, повернулася в печеру. Під котлом все так же горів газ, але лід, що покривав вариво, вже не виблискував синявою, а потемнів і місцями пішов тріщинками.

Чаклунка сумно посміхнулася, згадуючи хуртовини, снігопади, морози та пронизуючи наскрізь вітри, подивилася на лежачі біля котла льодинки, але підкидати у вогонь їх не стала. Ні до чого. Її час добігав кінця.

Це анітрохи не дратувало її, так було завжди, чого ж тут сердитися? Але наостанок Чаклунка вдарила об землю крижаним посохом і забурмотіла:

Хмари в темній висоті
До мене летіть усі!
Не лінуйтесь, поспішайте,
Світ собою закривайте.
Часу безперервний біг
Хай засипле білий сніг!

І раптом потемніло, і зі свинцево-сірою висоти повалив густий снігопад. А стара закрутилася на місці, та так швидко, що поділ її балахона піднявся в повітря, а вогонь під котлом затріпотів.

Вітри, вітерці та шквали,
Протяги та урагани,
Ви підсильте силу руху
І сестричку Завірюху
Ви покличте на поля,
Хай нас пом’ята Земля!

І вмить за входом до печери закрутилося снігове марево. Вітер стогнав і завивав, замітаючи снігом поля і річки, парки та вулиці …

І серед цього шаленого снігового танцю раптом виникла юна дівчинка в простенькому ситцевому платтячку і віночку на голові. Вона не носила плащ з простої причини — за її спиною були трохи тремтячи від вітру невеликі прозорі крильця.

– Досить, сестриця, — дзвінким голосом проспівала вона. – Вже й так снігу було в достатку … – і мило посміхнулася старій.
– Так це я на прощання, — зніяковіла чаклунка. Вона провела по повітрю рукою — і снігопад миттєво припинився, а потім затих і вітер.
Чаклунка відійшла від котла.
– Щасливо залишатися, — кинула юної Весни та попрямувала до виходу з печери.
– До побачення, Зима, — прощебетала дівчинка — вже втомилася, відпочинь …

Стара чарівниця вийшла за поріг і, не поспішаючи, повз будиночок Осені проїхала у свій холодний, укритий снігом і прикрашений бурульками терем.
В руках у юної феї тим часом з’явилася невелика, квітуча гілочка. Нею вона торкнулася котла, від чого зникли під ним льодинки, вогонь став веселим, живим, а лід над варивом миттю розтанув.

Сонце, сонечко, прокинься!
Із-за хмар до нас прийди!
Світ зігрій! Тепло і ласку
Нам скоріше принеси!

Весело заспівала фея, розмахуючи своєю гілочкою. І правда, через хмаринки виглянуло сонечко, сніг потемнів і став швидко танути, а Весна продовжувала свою пісеньку:

Вітерочки, вітерці,
Проженіть ви лід з ріки,
Вмить угіддя осушить,
Повінь швидше розбудіть.
А веселі всі струмки,
Немов вісники мої
Хай біжать скориш в поля …
Прокидайся вже, Земля!

В котлі завирувало вариво, закипіло. Пара легким туманом виповзла з печери й огорнула околиці, але тут же і зникла під променями Сонця.
За нею вилетіла і фея. Вона швидко промчала над долинами, річками й горбами, пробіглася по лісах і перелісках і, як видно, залишилася задоволеною, тому що знову повернулася до печери, щоб підкинути хмизу під котел. Справ було багато, але юна дівчинка Весна знала, що впорається … І зараз, найголовніше для неї — не пропустити народження першого проліска …

Автор: Давид Чорний
Переклад тексту та віршів: Лариса Олійник