Літо (казка)

У печеру, де, біля величезного пісочного годинника, у великому казані ще варилися весняні тумани та аромати лугових квітів, тихо увійшла красива жінка в зеленій сукні та веснянками на кирпатому носику.

– Здрастуй, сестро! – привіталася вона з дівчиною, яка щось ворожила біля вогню.
– Здрастуй! З нетерпінням тебе чекаю!
– Так втомилася?
– Ну що ти! Анітрохи не втомилася! Просто дуже хочеться пробігтися лісовими стежками, вмитися джерельною водою, сплести віночок …

Жінка посміхнулася.
– Так іди, чого ж ти чекаєш? Травень закінчився, прийшла моя пора …
– Так! Ось тобі посох, сестриця … – з цими словами дівчина передала жінці велику гілку, засіяну яблуневим цвітом.
Та прийняла посох, вдарила ним об землю і співуче промовила:

Цвіт зав’яжеться в плоди,
Дощик принесе води
Та поллє сади, поля.
Відігріється земля …

Навкруги печери все стало змінюватися на очах. Облетіли білі пелюстки цвіту, замело тополиним пухом, а на акаціях з’явилися ароматні грона.
Сонце піднялося високо, і над землею попливло прозоре марево гарячого повітря.
А жінка все продовжувала:

Змінить зелень нив вохра,
З ранку випаде роса,
І троянди зацвітуть.
Грози над землей пройдуть.

І дійсно, десь далеко ухнуло – і вітерець приніс до печери прохолодний струмінь повітря.

День все більше, ніч – коротше.
Сонечко тепло дарує.
Всі працюють, бо відомо –
«Літний день нас рік годує!»

До цього часу замість цвіту на ціпку заколосились пшеничні колоски. Жінка знову вдарила ним об землю, підкинула у вогонь сухостою – і в котлі завирували літні грози зі зливами, променисті заходи і ясні зорі. Дівчина-Весна ще деякий час дивилася, що робить її сестричка Літо, а потім весело вибігла з печери та побігла стежкою вздовж струмка наздоганяти веселку …
– Ох … Ось дозріє урожай, а там і Спас … І прийде моя черга … – змітаючи з доріжки саду жовте листя, казала добродушна бабуся своїй сусідці, яка стояла, опершись на огорожу, з одного боку покриту інеєм, а з іншого – мокру від дощу.
– Прийде … – відповідала та. – А там і моя … Всім нам дістається порівну …

А за огорожами їх будиночків вітерець вже збирав темні, важкі хмаринки. Блиснуло, загуркотіло … І перші великі краплі літньої грози впали в розпечену пил.